УКРАЇНСЬКЕ БАРОКО

Бароко — одна з найяскравіших та найоригінальніших культурно-естетичних систем української і світової духовної творчості, це — важливий етап усієї загальнолюдської культури ХVІ—ХVШ століть. Поява його знаменує складний процес переходу мистецтва від великої доби Відродження до нової якості світосприйняття, мислення, творчості — і в змісті, і в формах.

Сувора дійсність породжує у діячів бароко як захоплення, так і все більшу печаль та розчарування.

Протест проти бездуховності, корисливості, тваринності, кар’є­ризму — ось що пророкує у творчості І. Вишенського появу бароко. Смуток, печаль за людей, охоплених марнославством, баришництвом, суєтою, пронизує і творчість К. Транквіліона-Ставровецького, К. Саковича, Я. Гаватовича, І. Галятовського, Г. Кониського, а відтак породжує пафос іронії та гротеску, примирення з думкою, що зло силь­ніше за добро, а смерть — за життя і все на землі — суєта суєт. Проте бароко — не тільки відчай, а й боротьба за людину, за її честь, свободу, духовність. Саме високі ідеали гуманізму, патріотизму та свободи надихають авторів «Роксоланії» С. Кленовича, «Про Острозьку війну» С. Пекаледа, філософської лірики та епіки Л. Барановича, Ф. Про­коповича, М. Смотрицького, І. Величковського, героїчних маршів, духовних псалмів і кантів А. Веделя та М. Березовського, пісень, байок, філософських трактатів Г. Сковороди.

Від Чернігова, Ніжина, Києва до Кам’янця-Подільського, Луцька, Львова, по всіх найвизначніших місцях національно-визвольних рухів України бароко залишило величні пам’ятки архітектури, скульптури, живопису. При цьому вони позначені гармонійністю і пишністю, а пізніше, в часи руйнації і горя народного, здавалося — навіть бундючністю форм. Та в головному вони вражають нас як пам’ят­ники духу певної в собі, відроджуваної нації. А їхня гармонія синтезує і вияскравлює як земне, так і небесне начало, як стремління, так і здобутки, всі виміри світу й душі. Перед нами духовна система, в центрі якої — природа, людина і Бог, отже, — народження, смерть і безсмертя, вищий смисл буття і краси. Людина, яка усвідомила: найвища мета — не чини, золото, маєтності, слава, а благородство помислів і діянь, совість, честь і свобода, оскільки, як доходить висновку в одному з творів гетьман Сагайдачний, «чоловік, як тінь, сон, трава, як цвіт увядає. Наг ся родить, наг сходить, вся ся тут зостає». Лишається лише його діяння во славу Вітчизни та на благо інших людей.

У мистецтві бароко особливої ваги набувають музика і театр. Дивною величчю та могутністю відлунює і в душах наших сучасників музика Веделя і Березовського, Дилецького і Бортнянського, бо вони — виразники духовного й воїнського генія народу.

У період бароко пишно розквітало мистецтво вертепу: наш народ умів сміятися, до того ж — передусім із себе самого, навіть у горі та стражданні. Тож нехай вертеп залишається тільки у театрі; не варто перетворювати на вертеп трагічну долю народу, котрого «на нашій не своїй землі» розбудили окраденим.

Закономірно, що бароко знайшло продовження у наступних епохах. Свідчення тому — і могутній оптимістичній сміх «Енеїди» та гуманістична драматургія І. Котляревського, і народна основа волелелюбних повістей, оповідань, п’єс батька й сина Гоголів, Г. Квітки-Основ’яненка, і багатогранність інтересів, європейський енциклопедизм, поетизація героїчної історії України П. Куліша.

Історико-філософські традиції бароко зумовили жагучий роздум Т. Шевченка: «Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого жадаєм?..», а також його глибинний інтерес до міфологічних, біблійних мотивів, образів та джерел, невтомні шукання форм, серед яких помітне місце посідають псалми і канти, елементи «пишного» урочисто-ораторського стилю «плачів» та заклинань.

Про незгасність вогню бароко і його стилю свідчать «дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю» І. Франка, «вигадливі» форми та трагічні надломи доль Одержимих Лесі Українки, невтомні жанрові шукання В. Винниченка, М. Вороного, Б. Лепкого, Ю. Яновського, М. Хвильового, О. Довженка. Усе це — яскраві зразки не тільки життєносного новаторства, а й життєствердної традиції, синтезованої у мистецтві бароко.

(З журналу).