Культурологічні тексти

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО
І ЙОГО ТВОРЧІСТЬ (1814—1861)

Т. Г. Шевченко — великий український поет, прозаїк, драматург, основоположник нової української літератури та української літературної мови, художник, мислитель демократичного напряму.

За традицією весь поетичний, віршовий доробок його називають «Кобзарем», хоч так назвав поет лиш невеличку ранню збірку своїх поезій. Назва «Кобзар» дуже виразно підкреслює одну з основних рис творчості Шевченка — глибокий та органічний зв’язок її з народною творчістю. Шевченко виріс з народної пісні. Деякі речі поета, як-от: «Утоптала стежечку», «Якби мені, мамо, намисто», «Ой крикнули сірі гуси», «Ой пішла я у яр за водою» та інші, повністю витримані в характері народної пісні. Шевченко мислив по-народному.

У багатьох майстрів слова є вірші, де подається ідеальний образ поета. Є такі вірші у Пушкіна, Гете, Гейне, Беранже, Міцкевича, Лермонтова, Некрасова. Такий вірш є і в Шевченка: «Перебендя». Шевченко, як і Перебендя, завжди писав для людей. Ще за життя його твори пішли між той народ, який він завжди мав на оці, пишучи їх, — між трудовий народ. І народ прийняв Шевченкове слово як своє. Звідси — «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «Заповіт» та інші пісні, що стали народними.

Ми звемо Шевченка народним поетом не тому, що він писав у народному стилі (так була написана тільки частина його творів), а тому, що всі думки його, вся його любов були присвячені народові, боротьбі за його визволення і щастя. Тільки під таким кутом зору треба розуміти часто цитовані слова Добролюбова: «Шевченко — поет цілком народний...»

Шевченко прекрасно розумів роль поезії в суспільстві. Він писав:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як господа слово.

І прекрасно усвідомлював Шевченко свою роль, як воїстину народного поета, як речника свого народу:

Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Шевченко був полум’яним українським патріотом. Його заклик — «свою Україну любіть» — вирвався з самого серця, як найзаповітніше слово. Одним із найглибших виявів любові до рідного краю у світовій ліриці вважається поезія «Мені однаково» з трагічним, потрясаючим закінченням:

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, неоднаково мені.

Російські повісті Шевченка, його російською мовою писаний «Щоденник», його захоплені висловлювання про Щедріна й Гоголя, його уважне ставлення до Островського і художника Федотова, його благоговіння перед Пушкіним і Лермонтовим, його «Кавказ», його глибоке розуміння Міцкевича, його дружба з польськими революціонерами Сераковським, Желіговським, Броніславом Залеським. його малюнки з життя казахів — все це свідчення сердечної любові Тараса Григоровича до інших народностей, до інших націй. Шевченко безмежно любив людей, він розумів, яким прекрасним може бути життя на цій «окраденій землі»:

Тече вода із-за гаю                                     Тече вода край города.

Та попід горою.                                          Вода ставом стала.

Хлюпочуться качаточка                           Прийшло дівча воду брати,

Помеж осокою.                                          Брало, заспівало.

А качечка випливає                                   Вийшли з хати батько й мати

З качуром за ними,                                    В садок погуляти,

Ловить ряску, розмовляє                         Порадитись, кого б то їм

З дітками своїми.                                        Своїм зятем звати?

Шевченко — незрівнянний майстер звукопису. Досить навести один приклад:

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомленниє поклони

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять,

І потім в дар тобі приносять,

З пожару вкрадений покров!!

Але звукопис, алітерації у Шевченка ніколи не були самоціллю. Слово було в його руках передусім зброєю боротьби, і він гострив цю зброю невтомно.

Багато гірких, сумних, трагічних сторінок у поета, викликаних гірким, сумним, трагічним тогочасним життям. Але ніколи, навіть у найтяжчі хвилини, не покидала Шевченка віра в те, що

Сонце йде

І за собою день веде.

Твори Т. Г. Шевченка відомі на всій земній кулі, їх перекладено на різні мови світу, він заговорив «на всіх язиках» і «всі язики» славлять і люблять його. Громове слово Шевченка лунає й за кордонами нашої землі. Він — наш спільник у боротьбі за мир, за вселюдську правду і вселюдське щастя.

(За М. Рильським).