ОЛЕНА ТЕЛІГА У КИЄВІ

21 липня 1997 року виповнилося 90 літ з дня народження славетної киянки, видатної української поетеси та громадської діячки Олени Теліги. Наукові працівники Держархіву м. Києва розшукали цікаві документи про перебування Олени в нашому місті. Пропонується лише невелика частина їхніх досліджень.

Олена Теліга-Шовгенова (таким було її дівоче прізвище), відома поетеса, літературний критик, діяч української культури, народилася в інтелігентній напівбілоруській-напівукраїнській родині. Мати її була дочкою православного священика. Батько — Іван Опанасович — знаним фахівцем, гідротехніком-практиком, працюва на головних водних артеріях: Москві-ріці, Волзі, Клязьмі, Сіверському Донці, був одним із авторів проекту зрошення 500 тис. десятин Голодного Степу поблизу Ташкента.

З 1918 року родина мешкає у Києві. Змалечку вабила Олену природа міста, його сади та парки. Цвітіння дерев зачаровувало дівчину, і, можливо, саме природа пробудила у неї поетичну уяву. Зазначимо, що і молодший із синів Івана Опанасовича став російським поетом. У Києві Олена вчить у жіночій гімназії Дучинської українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вона вивчає й такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення. Ми віднайшли оцінки юної Олени тих років. Треба сказати, що вчилася вона посередньо. Незабаром влада згортає приватну освіту, всі діти мали навчатися в єдиних трудових звичайних школах. Є відомості, що Олена потрапляє саме до такої.

...1921 року починається голод. Іван Опанасович розуміє, що тим, хто відвідував різні країни, під час пошуків шпигунів та імперіалістичних агентів буде несолодко... Обирає для себе Чехію і зникає з Києва. Архівні матеріали свідчать, що навесні 1925 року мати Олени з дочкою та сином Сергієм вирушили з міста до Подєбрада у Чехію, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом, з яким і піде на розстріл, — з Михайлом Телігою. Саме тоді після бучного весілля вона і стає Оленою Телігою. В Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.

Коли почалася друга світова війна, Олена Теліга жила у Польщі, з 1929-го року — у Варшаві, де померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки. Є відомості, що їй доводилося працювати з музичними номерами у нічних кабаре і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. Проте якесь нездоланне тяжіння до Києва жило в її душі постійно. «Трагічний» Київ чекав її, і вона, не сподіваючись, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста своєї юності.

22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом, і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.

У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва — «Літаври».

У своєму останньому листі з нашого міста вона напише: «...ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзлі так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому... Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».

Зі слів очевидців дізнаємось, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. «Вікна з усіх кімнат виходили на подвір’я. Господинею була похилого віку бабуся... На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських...»

Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади. Ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. На що сподівалася вона? «Літаври» заборонили. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що гестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка. Але вона знала, на що іде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем вперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу...»

Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

У київському гестапо О. Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою обмовились кількома фразами.

На сірім гестапівськім мурі залишила вона свій останній автограф: вгорі намальовано тризуб і зроблено напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом з чоловіком та соратниками.

Ніби передчуваючи долю, колись вона пророче написала:

«І в павутинні перехресних барв,

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання».

(За В. Карамишем з газети).