АНДРІЇВСЬКА ПЕРВОЗВАННА

Людству потрібні символи, ідоли краси і потворності, добра і зла. У них шукали підтримку, знаходили непорушність віри й духу. Вони синтезували у собі створені язичниками і християнами, мусульманами і буддистами людські ідеали, що їх варто було обожнювати. У цьому ж ряду — «Собор» — не тільки культова церковна установа, а й алегорія вічного стремління всіх людей вгору, до чистоти сумління і висот пізнання, до краси і неповторності.

Собор — символ усталений у світовій культурі, сповідальний і багатозначний у сприйнятті, давно вже вийшов за рамки ритуальності. Він не народився учора, не з’явився сьогодні як творіння нового часу. Його витоки — у глибині століть, на перших десятках сторінок історії людства. На зміну поганству прийшла нова релігія — християнство. Зміна ідолів стала зміною людської історії. Людина підвела голову, злинула духом у небесну височінь, постала поруч з Богом і ... пізнала свою велич і мізерність. Греки дуже пишаються, що засновником Царгородської церкви був апостол Андрій. Чи не настав час, коли і ми повинні сказати — гордимося тим, що Руська православна церква по праву зветься «Первозванною», що у пам’яті народній вічно жива легенда — апостол Андрій проповідував у наших скіфських землях і не випадково він прийшов до нас. На зеленому пагорбі Дніпра, що несе свої води у Руське (Чорне) море, промовляє до людей апостол Андрій: «Бачили ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля став Київ, і рушив далі.

У таїнах людської душі завжди жевріє надія і віра. Може, ще в часи первісних християн вимріялась ідея собору, в якому пізнаєш себе як частину Всесвіту, у соборі — єднанні з іншими людьми й народами. Ідея народилася і мала знайти своє матеріальне, зриме відтворення. Поступово, форма за формою, обрис за обрисом матеріалізувалась ідея «собору духовного» у церкву як таку.

На місці дерев’яного хреста, поставленого Андрієм, 1086 року київський князь Всеволод Ярославович збудував на горі церкву, у якій дочка Янка заснувала першу дівочу школу — прообраз майбутніх інститутів шляхетних дівчат. Стиха шелестіли сторінки історії Києва. На місці, де ступала нога апостола, то милувала око церква Здвиження Хреста (простояла до 1677 р.),то печалила душу старенька дерев’яна церковка, що згоріла наприкінці ХVІІ ст.

…Дзигарі кожну четь години

цитату з дзвонів кидають, мов брязкотельця.

Бароко рідне цитату ловить ту і зголодніло одбиває...

На годиннику століть стрілки зійшлися на цифрі «вісімнадцять». Століття духовного апокаліпсису — коли все на найвищій ноті, на грані між життям і смертю, розумом і безумством. Це дивне століття породило найвеличніші досягнення мистецтва, подарувавши завершені новотвори бароко.

1744 року в Україні перебувала імператриця Єлизавета Петрівна. Відвідавши Київ, вирішила поставити тут нову церкву на Андріївській горі, сама поклала першу цеглину до майбутнього фундаменту. Через три роки роботу над незавершеним проектом було доручено улюбленцю імператриці Варфоломію (Бартоломео-Франческо) Растреллі. У творчості архітектора (Зимовий палац, Смольний монастир, Царський палац у Києві) Андріївська церква стала лебединою піснею. Він створив надзвичайно близьку саме українській національній архітектурній традиції об’ємно-просторову композицію цер­кви. Для втілення творчого задуму потрібні були сотні майстрів та умільців. Серед них — Андрій Свиридов та Андрій Квасов, Карл Пеяллі і Антоній Демарк, які прибули з Петербурга. На спорудженні церкви працювало і багато українських майстрів з Лаврської школи — Федір Заболоцький, Яків Бублик, Степан Чобіток, Микита Новаківський. Пре­красне різьблення по дереву виконали Йосип Домаш, Йоган Цунфер.

Андріївська церква стрімко поривається у небо над Києвом з високої наддніпрянської кручі, але масивний двоповерховий будинок-стилобат міцно з’єднує її із землею, прив’язаний навіки до екстер’єру подільських вуличок. Зовні церква має вигляд однокупольної споруди з п’ятьма банями, у плані — форму грецького хреста. Білі пілястри, колони і карнизи, визолочені орнаменти і капітелі виділяються білизною і сяянням позолоти на фоні бірюзових стін. Подібно до зовнішнього вигляду, таким же урочистим є інтер’єр храму, як образ тих країн, що освячені земною історією Ісуса. Головним акцентом його є пурпуровий бароковий іконостас, що в золотому різь­бленому обрамленні підноситься до склепіння.

У пам’яті нашого народу Андрій — це пророк, провісник правди і блаженного добра руському людові. Своє життя він закінчив подвигом сповідницьким і мученицьким у Греції в м. Патрасі близько 62 року. Його розіп’яли на хресті, наскоро змайстрованому з двох грубих колод, нижні кінці яких закопали в землю, а горішні звели під навкісним кутом з перетином у середній частині (майбутня характерна прикмета православних храмів). Ось його останні слова: «Немає такої муки, що вона не була б сплачена воздаянням Божим». Страждаючи, люди прагнуть до прекрасного, йдуть до безсмертного. Та, може, час прискорити крок?

(З журналу).