Висновки

З попереднього викладу читач може винести враження, що і справді українська мова — це галицька мова. Таку думку може підживляти наявність досить великої кількости лексики, утвореної і "пущеної в діло" саме в Галичині. Але такий погляд — погляд поверховий і не витримує критики.

Поперше, лексика галичан, що її всотала українська соборна літературна мова, не творена за якимись специфічними "галицькими" словотворчими моделями: цю лексику творено галичанами на підставі УКРАЇНСЬКОГО словотвору. Приклад:

довкілля

Це слово походженням і значенням має прямий зв'язок із словами

Щодо його форми, то воно повторює наявний у нашій мові зразок:

Подруге, всотуючи галицьку лексику, українська літературна мова не засвоїла специфічних морфологічних, фонетичних та ортоепічних рис, притаманних галицькому мовленню. Далі наведено зразки морфологічних, фонетичних та ортоепічних рис галицького й наддніпрянського мовлення, звідки видно, що названі риси галицького варіянту не стали літературною нормою:

Морфологічна риса: орудний відмінок іменників жіночого роду

Морфологічна риса: твердість прикметників

Фонетичні риси:

Ортоепічні риси:

Отже, говорити про українську мову як про галицький діялект немає жодних підстав. Об'єктивний погляд мусить засвідчити, що українська літературна мова є синтезою двох варіянтів української мови: наддніпрянського й галицького.

З другого боку, треба засвідчити, що різницю між обома варіянтами поглибила належність Галичини і Наддніпрянщини до різних державних формацій. Що далі в минуле, то різниці між варіянтами було менше. Це засвідчують пам'ятки української мови.

Так, сучасний наддніпрянець наведену далі лексику сприймає, як галицьку, тоді як у пам'ятках цю лексику фіксують у мові наддніпрянців:

З повищих прикладів видно, що асиміляційні процеси на Східній Україні сприяли "забуванню" наддніпрянцями питомої української лексики. Слабші асиміляційні процеси в Галичині, навпаки, сприяли "виживанню" такої лексики.