Стаття 1 Загальної декларації прав людини проголошує: "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони мають розум і совість та повинні будувати відносини в дусі братерства"¹. Стаття 3 визначає: "Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність"². До невід'ємних прав належить рівність людей перед законом: "Кожна лю­дина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності" (ст. 6) та "всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний захист за­кону" (ст. 7). Декларація прав людини вводить до кола головних прав презумпцію безвинності, недоторканність приватного життя, житла, гідності й репутації (ст. 12). До цих прав належать також право вільного пересування (ст. 13), захисту від переслідування (ст. 14), право на шлюб без расових чи релігійних обмежень (ст. 16), право володі­ти майном- (ст. 17), право совісті, свободу думки й переко­нань (статті 18—19), право об'єднань громадян та участі в суспільному житті (статті 20—21), право на соціальне за­безпечення, працю, відпочинок та освіту (статті 22—26).

Окрім Загальної декларації прав людини до складу Хартії прав людини — головного міжнародного документа в цій сфері — входять також три документи: Міжнародний пакт щодо економічних, соціальних та культурних прав, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Ці документи прийнято Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р., а почали діяти з 1976 р.

У першому з перелічених документів визначаються зо­бов'язання держав щодо дотримання прав людини віднос­но власних громадян і взагалі тих людей, котрі знаходяться під їхньою юрисдикцією. Зауважимо, що ст. 1 пакту про-

Права человека Сб междунар документов. — М , 1990 — С 29 2 Там само

і                      194

І__

голошує права не окремої людини, а народу, відносячи їх у такий спосіб до невід'ємних прав людини. Вона визначає: "Всі народи мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток"¹. Така ж формула міститься й у ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. У цьому пакті конкретизуються права особи як гро­мадянина, суб'єкта права та учасника політичного життя. У факультативному ж протоколі до цього пакту визнача­ються форми діяльності та правові повноваження Комітету з прав людини як головної міжнародної інстанції у цій сфері.

З-поміж інших важливих міжнародних угод у галузі прав людини слід назвати Конвенцію проти тортур (1984 р.), Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Американську декларацію прав та обов'язків людини (1948 р.), Африканську декларацію прав людини і народів (1981 р.), Підсумковий акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.). Вони, як і інші міжнародні документи, створили юридичну базу для забезпечення прав людини як одного з головних елементів сучасного світового соціокультурного та політико-право-вого порядку.