Французький філософ, ідеолог революційної буржуазії Клод-Анрі Гельвецій (1715—1771) знаходився під впливом вчень Гоббса і Локка та був учи­телем Монтеск'є. У мораль він вкладав принцип вигоди, і разом із Гоббсом дивився на людину як на егоїстичну іс­тоту. Але, на відміну від Гоббса, Гельвецій висував на пер­ший план ідею зовнішнього впливу на окремих членів сус­пільства, бо вважав, що пороки будь-якого впливу завжди базуються на його законодавстві. "З цього випливає, — писав він, — що не можна мріяти про будь-які зміни в настроях суспільства без відповідних змін у самих законах (законодавстві), що реформу моралі необхідно починати реформою законів; народні маси... можуть бути розвору­шені тільки силою законів..."¹.

Першим і найважливішим вихователем людини висту­пає держава з її законами. За досконалого законодавства всякий акт, який суперечить законові, завдаватиме злочин­цеві забагато мук, щоб розумна людина забажала стати злочинцем. За словами Гельвеція, презирство деякої части­ни людей до чеснот — результат недосконалості законів; власне законодавство, поєднуючи порок із задоволенням, спонукає осіб до злочину. Велике мистецтво законодавця полягає в тому, щоби виключити будь-яке порівняння між прибутком, отриманим від злочину, і покаранням, що чекає злочинця.

Гельвецій стверджував, що природа унеможливила ізо­льоване існування людини і вказала їй на співвідношення між користю і вигодою як на основу розумного співжиття. Під впливом суспільного договору ми мусимо робити для інших те, чого бажаємо собі. При цьому обов'язки, що випливають із суспільного договору, мають силу стосовно кожної особи, незважаючи на те, до якої частини суспіль­ства вона належить. Звідси французькі матеріалісти, особ­ливо П. Гольбах, виводили загальні для всіх людей переду­мови взаємної любові.

Головним завданням етики Гельвецій уважав визначен­ня умов, за яких особистий інтерес як необхідний стимул людської поведінки може співвідноситися з інтересом сус­пільним. Обгрунтуванню цієї думки присвячено трактат "Про розум".