Глава 7. СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ТА КОМП'ЮТЕРНЕ АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Беззаперечним фактом сьогодні є прояв масового інтересу до Ін-тернету. Значимість суспільних відносин, що виникають у зв'язку з його використанням, не викликає сумніву. Тому природно, що і юрис­ти не залишають без уваги глобальну мережу. З'являється об'єк­тивна потреба у правовому врегулюванні нової галузі. Відповідно виникає нова юридична спеціалізація — Інтернет-право.

Розвиток законодавства у сфері сучасних інформаційних техно­логій поступово набирає обертів в усіх провідних країнах світу. Хтось в цьому питанні досягає певних успіхів, а хтось тільки задумується над цією проблемою сьогодення і майбутнього.

Проблеми врегулювання суспільних відносин, пов'язаних з вико­ристанням Інтернет, стають актуальними для України, однак зараз поки не доводиться говорити про вивченість цього напрямку, що формується у праві. На Україні не існує системних розробок, при­свячених даній темі, публікуються лише окремі статті юристів, що зайнялися розробкою юридичного аспекту використання Інтернет.

Питання нормативного регулювання глобальних мереж мають лише постановочний характер і на шляху дослідження й розробки пропозицій робляться лише перші кроки.

Усе наведене ускладнює розв'язання питання правового регулю­вання у сфері інформаційних відносин. Становлення України як пра­вової держави, її вихід на світові ринки, у тому числі й інформаційних ресурсів, потребує формування низки взаємопов'язаних нормативно-правових актів, законів і структур для розв'язання значного комп­лексу питань.

Сьогодні в Україні існує ціла низка нормативних актів, що регу­люють відносини у сфері інформації, і відповідно торкаються питання використання глобальної мережі, але тільки один основний доку­мент присвячений безпосередньо Інтернету. Це Указ Президента «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформа­ційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї ме­режі в Україні» № 928/2000 від 31 липня 2000р.

В України існує також закон «Про електроний цифровий підпис» (№ 852-IV від 22 травня 2003 p.).

Багато країн вже мають досвід правотворення в розробці й прий­нятті правових норм для врегулювання відносин пов'язаних з ро­ботою в Інтернет. Так, У Німеччині і США вже давно прийнятий закон «Про електронно-цифровий підпис», у Росії про це існує за­конопроект. Поширення забороненої інформації через мережу при­вело до того, що в Австралії прийняті закони, спрямовані на вре­гулювання змісту інформації в глобальній мережі, у Німеччині працює закон «Про відповідальність провайдера».

Займаючись правотворенням у новій галузі, варто враховувати її специфіку і звичайно ж наявні розробки юридичної науки.

Характерним для сучасного юридичного порядку є поділ норм права на дві великі групи: на публічне і приватне право. Незважа­ючи на традиційність цього поділу, з наукового погляду до цих пір остаточно не з'ясовано, де знаходиться грань, що розмежовує пуб­лічне і приватне право. Критерієм розмежування цих галузей висту­пає метод правового регулювання. У відносинах публічно-правового характеру усе підпорядковано волі держави, застосовується метод влади і підпорядкування. У сфері відносин приватного характеру застосовується метод автономії, іншими словами, учасники приват­но-правових відносин мають можливість самі визначити їхній зміст.

Для врегулювання глобальних мереж будуть розроблятися пра­вові норми Інтернет-права, які можна буде віднести і до публічної галузі, і до приватного права, тому що зачіпаються однаковою мірою інтереси і держави й окремого індивіда.

В Інтернет-праві інтереси держави і суспільства порушені, насам­перед, коли відбувається розміщення у мережі несанкціонованої ін­формації.

Приватні інтереси переважають при проведенні реєстрації домен­них імен, захисту інтелектуальної власності тощо. Дуже динамічно розвивається електронна комерція, що містить величезний масив невирішених питань. Основними з них є порядок проведення роз­рахунків між продавцем і покупцем, питання оподатковування, криптографічного захисту і застосування електронно-цифрового підпису.

Вочевидь при використанні глобальної мережі зачіпаються як приватні так і публічні інтереси. Тому при правовому врегулюванні відносин, зв'язаних з використанням Інтернету, варто застосовувати спільно метод влади-підпорядкування і метод автономії.

7.1. Поняття, завдання та напрямки правового регулювання у сфері інформаційних відносин

Світовий досвід свідчить про те, що на рівні законів регулюється три групи правовідносин: право громадян на доступ до інформації, захист інформації, охорона виключних прав. Принципово не має зна­чення, в якому середовищі, в яких умовах реалізуються конкретні суспільні відносини; якщо відбувається порушення прав та інтере­сів — повинен бути забезпечений їх захист. Таким чином, права та інтереси повинні захищатися, в тому числі і в сфері Інтернету, а пев­на їх сукупність — і владою закону. При вирішенні питання — яке законодавство застосовувати, традиційне чи специфічно нове, слід мати на увазі, що суспільні відносини, які мають правову специфіку завдяки використанню Інтернет, потребують створення нових пра­вових норм, а всі інші — забезпечуються нормами діючого законо­давства.

Сьогодні відомо небагато країн, де створюється національна сис­тема законодавчого регулювання відносин у глобальному інформа­ційному просторі. Міжнародні угоди з цих проблем ще тільки роз­робляються, судова практика ще тільки формується. Однак нинішня ситуація містить у собі своєрідну загрозу для ряду країн, які не при­діляють належної уваги цим питанням. Загроза полягає у можливій юридичній експансії, яка призведе до спроб поширення юрисдикції національної системи законодавства однієї чи кількох країн на від­ношення у всьому Інтернеті. Перед нашою юридичною системою сто­їть дуже важливе завдання розробити систему національного зако­нодавства у сфері відносин глобального інформаційного простору, яке повинно бути максимально гармонізованим з міжнародним за­конодавством, враховувати тенденції та напрямки його розвитку. Це нормативно-правові акти, які встановлюють юридичний статус електронного документу, цифрового підпису, ЗМІ в Інтернеті, такі, які регулюють особливості авторського права, економічних взаємо­відносин в умовах технологій мережі, такі, які встановлюють від­повідальність за комп'ютерні злочини та інше.

У 70-х pp. з'явилися перші дослідження щодо правового режи­му машинної інформації, а саме — програми для ЕОМ, а на початку 90-х pp. видатний російський цивіліст Е.А. Суханов доводив, що найбільш загальними, принциповими проблемами правової регла­ментації відносин у цій сфері є правова охорона програм для ЕОМ та економічно-правовий режим інформаційних ресурсів. На думку вче­ного, вирішення цих ключових питань повинно стати основою всієї наступної законодавчої регламентації інформаційних відносин, тому що саме вони визначають характер цієї регламентації та її місце в існуючому правопорядку, і можливі форми законодавчого розвитку.

Від цього, наприклад, залежить, чи буде законодавство про ін­форматику розвиватися в якості складової частини цивільного або господарського права, а, можливо, буде поступово відокремлюва­тися у самостійну законодавчу галузь чи підгалузь комплексного ха­рактеру, єдність якої повинна забезпечуватись окремим законодав­чим актом кодифікаційного типу. Якщо правовий режим програм для ЕОМ та інших інформаційних ресурсів буде будуватись за одним (або навіть декількома) з відомих традиційній правовій системі на­прямками, наприклад, по типу авторсько-правового захисту, як це відбувається в наш час у багатьох розвинених країнах, а їх обіг в якості товарного продукту включатись у сферу майнових відносин, регламентованих цивільно-правовими договорами та іншими інс­титутами цивільного права, то мова буде йти лише про модифікацію цивільного законодавства, певному його пристосуванні до специфіки умов «інформаційного суспільства». Якщо ж правова регламентація цих інформаційних відносин вийде за вказані межі, то вже можна буде говорити про наявність поряд зі спеціальним законодавством окремого «права інформатики» як комплексного правового утворен­ня. Безумовно, відповідь на вказане запитання цілком залежатиме від реального стану інформаційних процесів у суспільстві, а також від перспектив їх розвитку. З урахуванням наявних обставин обид­ва ці підходи (як і можливі перехідні позиції) мають право на життя.

Відомі цивілісти Ю.К. Толстой і А.П. Сергєєв зазначають у своїх роботах, що у сучасному світі інформація виступає в якості особового об'єкта договірних відносин, пов'язаних з її збиранням, збережен­ням, пошуком, переробкою, поширенням і використанням у різних сферах людської діяльності. Особливе місце при цьому відводиться машинній інформації, що циркулює в обчислюваному середовищі, зафіксована на фізичному носії у формі, доступній для сприйняття ЕОМ, або така, що передається по телекомунікаційних каналах. На думку вчених, інформація, як об'єкт цивільних прав повинна мати такі ознаки: інформація є ідеальним компонентом буття, тобто бла­гом нематеріальним; інформація — благо неспоживче, яке підда­ється лише моральному, але не фізичному старінню; інформація має можливість необмеженого тиражування, поширення і перетворення форм її фіксації. Крім того, не слід закріплювати за будь-ким моно­полії на володіння і використання інформації, за винятком тієї, що є одночасно об'єктом інтелектуальної власності або цивільних прав.

Автори А.Г. Калпін та А.І. Масляєв вказують на множинність об'єктів цивільних правовідносин, серед яких є інформація та ре­зультати інтелектуальної діяльності. Іншими словами, використо­вуючи термін «інформація», юристи мають на увазі фактично новий об'єкт цивільних прав.

Сучасний період розвитку інформаційних процесів характеризу­ється розробкою законодавства, покликаною регулювати різні ас­пекти цього складного явища. Під інформацією розуміють відомості про осіб, предмети, факти, події, явища та процеси незалежно від форми їх представлення. Окремі документи й окремі масиви доку­ментів, документи і масиви документів в інформаційних системах, у свою чергу, становлять інформаційні ресурси.

Визначення інформації закріплене у ст.1 Закону України «Про інформацію» від 1992 p., згідно якому під інформацією слід розуміти документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природ­ному середовищі. У статті 18 названого закону перераховані основні види інформації: статистична, масова, інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого та регіонального само­врядування, правова, інформація про особу, довідково-енциклопе­дичного характеру, соціологічна. У ряді законодавчих актів наведені визначення інших видів інформації — зокрема, науково-технічної, як документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-техно­логічної, виробничої та громадської діяльності. Науково-технічна інформація поділяється на два види: відкриту та з обмеженим дос­тупом. З урахуванням розвитку інформаційних відносин, наведений перелік видів інформації не слід вважати вичерпним.

Крім того, стаття 28 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року дає поняття відкритої інформації та інформації з обмеженим доступом, покладаючи в основу такого поділу передба­чений нормами права порядок одержання, використання, поширен­ня і зберігання інформації. Контроль за режимом доступу до інфор­мації здійснюється державою і покладається на спеціальні органи, які визначають Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України.

Одним з об'єктивних показників зростання ролі права врегулю­вання суспільних відносин у сфері інформаційних процесів є прий­няття в Україні законів «Про інформацію» від 1992 року і «Про науково-технічну інформацію» від 1992 року, в яких інформація розглядається як об'єкт права власності. Ці закони передбачають створення правової бази для одержання і використання інформації у сфері товарно-грошових відносин. Фізичні та юридичні особи, які реалізують інформаційний продукт, вважаються товаровиробниками з усіма правами та зобов'язаннями.

Що стосується інтелектуальної суті машинної інформації, то пи­тання її правової охорони зводиться до того, щоб нетиповій машин­ній інформації надати типовий правовий режим, розв'язавши комп­лекс спірних питань.

Питання щодо наявності (або відсутності) творчих зусиль при створенні машинної інформації як інтелектуального продукту є дос­татньо складним і дебатується не один рік.

У свою чергу, Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяль­ності» від 18 лютого 1992р. визначає інформацію як відомості у будь­якій формі та вигляді, на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відеофільми, мікрофіль­ми, звукові записи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове відтворення елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості; «Конвенция о фор-мировании информационного пространства СНГ», затверджена Рі­шенням Ради голів держав СНД від 18 жовтня 1996 р. під інформа­цією розуміє відомості про осіб, предмети, факти, явища та процеси незалежно від форми їх представлення.

Таким чином, інформація — важлива складова частина єдиного поняття «інформаційна система», що є абсолютно логічним, коли мова йде про інформаційні системи як об'єкт цивільно-правового ре­гулювання для з'ясування в зв'язку з цим місця та ролі інформації.